Мене звати Дмитро, і я працюю з темою памʼяті та з тим, як люди борються або шукають сили в памʼяті, яка може бути травматичною. Для мене це не лише соціологічна чи історична тема, а й щось дуже особисте та практичне. Бо це про те, як ми говоримо про війну, як називаємо людей, як слухаємо чужий біль і як не дозволяємо пам’яті перетворитися на ще одну форму ненависті.
Поділюся з вами декількома роздумами з 7-го і 8-го розділів книги Неємії. Це історія відбудови Єрусалима після руйнувань і полону. Але якщо читати уважно, можна побачити, що головне питання тексту не лише в тому, як відбудувати стіни. Глибше питання — як відбудовується народ.
На початку сьомого розділу стіни Єрусалима вже стоять. Ворота встановлені. Місто знову має захист. Можна було б сказати: «Роботу завершено». Але Неємія додає важливу деталь: «Місто було просторим і великим, але мешканців у ньому було небагато; та й житлові будинки не були ще відбудовані» (Неєм. 7:4).
Стіни вже були. А міста як живої спільноти ще не було.
Цей образ дуже близький до нашого досвіду. Бо Україна потребує відбудови міст, будинків, доріг, лікарень, шкіл. Це необхідно. Але є руїни, які не видно на фотографіях: зруйнована довіра, страх, підозра, травмована пам’ять, звичка бачити в іншому не людину, а загрозу або ярлик.
Можна відбудувати будинки, але не відновити стосунки. Можна повернутися у своє місто, але всередині продовжувати жити серед руїн.
Після опису відбудованих стін у Неємії з’являється довгий список імен, родів, сімей, священиків, левітів, співаків і служителів. Для сучасного читача такі списки часто виглядають як найменш цікава частина Біблії. І, мабуть, ми дуже часто оминали ці списки в наших річних планах читання Писання. Але для людей, які повернулися з полону, це не була суха статистика (хоча самого поняття статистики тоді ще не існувало). Це був список тих, кого імперія не змогла стерти.
Імперії не лише захоплюють території. Вони перейменовують, стирають пам’ять, нав’язують чужу ідентичність, перетворюють людей на ресурс або масу. У книзі Даниїла вавилонська імперія змінює імена юнаків: Даниїл стає Валтасаром, Хананія — Шадрахом, Мисаїл — Мешахом, Азарія — Авед-Неґо (Дан. 1:6–7). Це спроба сказати: тепер вашу ідентичність визначає імперія.
У Неємії 7 Бог діє інакше. Він повертає людям імена.
Це добре видно й сьогодні. Коли ми чуємо про повернення українських полонених, ми радіємо незалежно від кількості полонених, які повернулися. Країна плаче не навколо статистики. Ми бачимо худі обличчя, виснажені тіла, стомлені, але щирі усмішки батьків, синів і дочок, людей, про яких місяцями або роками не було звісток.
Число знову стає людиною.
Єврейське слово zakar, що означає «пам’ятати», показує, що в Біблії пам’ять не є лише згадуванням інформації. Пам’ятати — означає тримати щось перед собою так, щоб діяти відповідно. Біблійна пам’ять не дозволяє людині стати цифрою. Вона повертає їй ім’я, історію і місце перед Богом.
Це важливо для нас, як для Церкви. Бо Церква також може почати мислити лише цифрами: скільки людей прийшло, скільки покаялося, скільки охрестилося, скільки заходів проведено. Цифри можуть бути корисними, але вони не повинні замінити людей. Тисячі людей, які покаялися, у звітах ще не означають, що конкретні люди стали видимими, почутими й включеними у наші спільноти.
Церква покликана бути місцем, де людина не зникає за статистикою. Де її не пояснюють одним словом: «переселенець», «військовий», «вдова», «полонений», «ухилянт», «радикал», «невіруючий», «ліберал» чи «консерватор». Ці слова можуть описувати реальність. Але вони стають небезпечними, коли дозволяють нам більше не слухати конкретної людини.
Бо питання не лише в тому, що ми пам’ятатимемо про війну. Питання в тому, якими людьми нас зробить ця пам’ять.
І тут Церква має важливе покликання: називати імена, слухати історії, плакати з тими, хто плаче, дозволяти Божому Слову спочатку судити й відновлювати нас — і робити наступний конкретний крок любові до людини поруч.
Бо стіни можуть захистити місто. Але людей, які житимуть усередині цих стін, відбудовує Бог — через пам’ять, Слово і спільне життя.
Саме про це ми хочемо говорити на молодіжному воркшопі, який організовуємо разом з ІНДЕКС, ІЛУК і УБТС.
Не про пам’ять як музейну полицю. Не про пам’ять як політичне гасло. Про пам’ять, яка допомагає не втратити людяність. Про пам’ять, яка повертає імена тим, кого легко перетворити на статистику. Про пам’ять, яка дозволяє плакати, але не робить травму нашою остаточною ідентичністю. Про пам’ять, яка не приховує зла, але й не дозволяє йому визначити наше майбутнє.
Дмитро Федорчак,
богослов, фасилітатор діалогів,
дослідник теології пам’яті в ГО «Діалог у Дії»
